Випадкове:
"Козацькі литаври"

Усі військові клейноди козацької та гетьманської влади були конфісковані й перевезені до Москви. На початку 1797 р. за указом імператора Павла 1 у церквах Лівобережної України було заборонено навіть співати духовні

"Сава Кононович"

Після страти гетьмана Сулими й придушення ко­зацького повстання гетьманом реєстрових козаків було обрано Василя Томиленка. Але невдовзі по­встання спалахнуло знов. Почалися переговори між козаками та урядом, де

"Навчання та вишкіл у козаків"

Суворе, аскетичне життя, яким жили козаки, викликало подив у очевидців, а право визнаватись запорізьким козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців.

"Олешківська (1711-1734)"

Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році старої Чортомлицької Січі. Олешківська Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була

"Тихон Байбуза"

Під час повстання Наливайка Тихон Байбуза був міським писарем Брацлава. Він своєчасно попередив шляхту про небезпеку з боку Наливайка, який засів у Брацлаві і оголосив себе ворогом шляхти. Річ у тім, що у Брацлаві повинні

"Петро Дорошенко"

"Козацька чайка"

На Запорозькій Січі суднобудівництво здавна розвинулось і досягло високого рівня й досконалості. Козацькі майстри-корабельники славилися і за межами України. Їх часто запрошували й до Москви, щоб вони навчали корабельної


» » Судочинство на Січі

Судочинство на Січі

  • Не нравится
  • +7
  • Нравится
Судочинство на Січі

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Особливе значення для розвитку українського права мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізкій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженим.

 

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо.
За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.
Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року.


В роки Визвольної війни на Запоріжжі і в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.
Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.
Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників — їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

 

Право і судочинство у Запорізькому низовому війську

Право і судочинство у Запорізькому низовому війську


На Запоріжжі формувалася і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію.
Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть.
Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки — два третього судять".


В роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інтонацією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

 

Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі

Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв’язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що прив’язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що- небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ.

 

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території.


Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес.
Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.


У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

Здійснення судочинства в Запорозській Січі.

Хто здійснював судочинство у Запоріжській Січі? До кінця Х\/ІІ століття судова система і організація судового процесу на Січі були порівняно визначеними. Проводилось попереднє слідство, на суді виступали  позивач та відповідач, оцінювались добуті докази, а по більш-менш важливим громадянським і більшості кримінальних справ хід судового розгляду заносилось у спеціальну книгу, які  являла собою своєрідний протокол і рішення суду по справі. Торкаючись цього питання, один з відомих знавців архівних матеріалів Запоріжської Січі і України Х\/І - Х\/ІІІ ст.ст., автор книжки «Історія нової Січі» А. Скальковський висунув припущення, що більшість громадянських справ того часу вирішувались словесно, а записи в спеціальних книжках робились тільки по кримінальним справам. У якійсь мірі він правий, хоча інший історик, Наріжний, автор ряду робіт про запорожців, говорить, що записи в книгу поміщались і по громадянським справам, які розглядались в коші, де оперували письмовими доказами. Іншими словами, записи в книзі велись в судах більш високого рангу, а, значить, по більш важливим справам. «Дрібниці» вирішувались в усній формі.

 

Суди.

Як і завжди, коли відсутні оригінальні архівні матеріали, виникають логічні домисли. Так було і по ряду питань судової діяльності в Запоріжській Січі. Одним з них було питання судового устрою і порядку: хто судив винних на Україні , в тому числі і на Лівобережній? Відомий дослідник старини Д. Міллер стверджував, що в Україні до 1648 року громадянське населення відповідало за здійснені злочини перед судами земськими, міськими, підкоморськими, тобто перед статутовими судами, які діяли в той час і в інших частинах Речі Посполитої. В якості апеляційної інстанції для цих судів був Люблінський трибунал. Разом з тим у багатьох містах функціонували так звані міщанські суди, а у козаків козацькі. Але А. Лазаревський в рецензії на книжку Д. Міллера «Суди земські, міські і підкоморні в Х\/ІІІ столітті» опротестував цю думку. Він говорить, що для такого категоричного твердження у Д. Міллера не було достатніх підстав. Більше того А. Лазаревський наводить деякі дані, які свідчать про те, що на територію України того часу суд і розправу над громадянськими особами творили не статутові суди, а «намісники» польських вельмож Вишневецьких, Острожських, Конецпольських, Жолкевських... Причому, на підставі знайдених ним архівних матеріалів про ратушні суди Х\/ІІ століття робить висновок, що намісники або старости майже не засідали. Від їх імені зазвичай судочинство велося війтами при участі бургомістрів і райців. Відповідно, на думку А. Лазаревського, в Лівобережній Україні до Б. Хмельницького статутних судів (передбачених відповідним законом) взагалі не було.

Вирішувати спір, не маючи ніяких архівних матеріалів, неможливо. Два ці підходи мають право на існування, але з деякими уточненнями. Аналіз численних матеріалів показує, що судові органи на різних територіях України були різними. Не була одноманітною і їх судова практика: різними були суди в містах і селах, на правому березі Дніпра і в Лівобережній Україні, для громадянських осіб, які проживали на переферії, і в Запоріжській Січі, в мирний час і під час походів...

В місцевостях, освоєних населенням, дійсно були створені і функціонували статутні суди1. Ці суди створювались органами польської шляхти і діяли у відповідності з існувавшими законами. Але в цей же час функціонували суди Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні, магістрацькі, полкові, генеральний суд і суд генеральної канцелярії. Здійснювалось таке правосуддя і командуванням частин і підрозділів впритик до кошового атамана.

Кожний з них володів зразковою концепцією і, користуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати і милувати злочинців. Копні суди (копа - зібрання громадян населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Вони скликались в сільській місцевості по надзвичайному поводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини по наполяганню «потерпілого». Якщо скликалась «Горяча копа», тобто термінова, то вона зразу ж призначала слідчих, які мали розкрити злочин, зібрати докази про вину чи невинність. Якщо доказів було недоситньо, то скликалась «велика копа», яка сама розглядала справу. На «велику копу» скликались, як правило, всі хазяї (голови сімей) селянських дворів населеного пункту.

До числа звичаєвих судів і «козацький радний суд».

Виновного визивали на «козацьку раду», яка вислухавши сторони і свідків, приймала рішення по суті. Іноді «козацька рада» давала дозвіл на проведення «суду божого»: спорячі сторони виходили на відкритий бій бичами або канчуками. Такого роду суд признавався правомочним, хоча в житті зустрічалися рідко.

 

Полкові суди.

Полкові суди складались з судді і полкової старшини. Засідання проводились в спеціально призначених для цього приміщеннях. Такі суди розглядали в основному громадянські спори, але вони могли розглядати і кримінальні справи по малозначних злочинах.

Наряду з полковими судами були суди полкових канцелярій. В їх склад входили: полковник і полковий старшина, в той час як в полковий суд входив, крім того, полковий суддя, старшина і «знатні товариші». Йому були підсудні справи полкової і сотенної старшини, а також «значкових і знатних військових товаришів». Суд розглядав всі види громадянських і кримінальних справ.

 

Генеральний суд.

На відміну від інших судових постанов в засіданнях генерального суду приймали участь два генеральних судді та «інші з генеральної старшини або від знатних бунчукових товаришів, у праві вправні особи». При генеральному суді був створений і третейський суд. Його підсудність складали справи, які можна було закінчити миром, а також інші кримінальні і цивільні справи меншої складності. У складі третейського суду були «декілька персон з числа осіб знатних, добросовістних і в правилах вправних».

 

Суд генеральної воєнної канцелярії

В його склад входили: гетьман, декілька чоловік із генеральної старшини. Йому були підсудні найбільш важливі справи у відношенні осіб генеральської старшини, бунчукових товаришів і «куманських протекціонерів», тобто осіб, які знаходились під особим покровительством гетьмана.

 

Суд гетьмана

Це найвища судова інстанція. Матеріали багаточисельних досліджень старовини, викладені авторами Х\/ІІІ - ХІХ століть у різного роду записах, очерках, наукових книгах, говорять про те, що цей суд був своєрідним органом кабінетної юстиції. Справи по першій інстанції він не розглядав. У його задачу входило розглядання прохань про помилування, заміні одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та ряд інших рішень, які входили в компетенцію верховної влади.

Судова система в той період часу не відрізнялась стабільністю і не була однаковою на всій території України. ЇЇ зміни і уточнення залежали від ряду зовнішніх обставин (зміна «хазяїв» України: Литва, Польша, Росія) і внутрішніх (зміна гетьманів) накладувала свій відбиток на судову систему і застосування правових норм в Україні. Наприклад, гетьман Розумовський ввів чисто воєнний суд, якого до нього не було. У склад цього суду входили: генеральний єсаул, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Був створений і Верховний суд, який розглядав виключно справи політичного характеру. У його складі були, крім генеральної старшини, представники полкової старшини і духовенства.

Так в основному виглядала судова система України в Х\/ІІ - Х\/ІІІ століттях. Вона існувала до 1763 року, коли була замінена судами міськими, земськими, підкоморськими.

 

Судочинство.

Вивчення великої кількості джерел, в тому числі Інструкції гетьмана Д. Апостола, показує, що судові органи в Україні Х\/ІІ - Х\/ІІІ століть були колегіальні. У склад суда входило «деяка кількість чесних персон». Судді вибирались населенням безпосередньо на радах або призначались висшою владною структурою. Вважалось правильним, що вибраний суддя повинен бути «людиною достойною, заслуженою, непідозрілим, добросовістним, грамотним, у правах вправним, з законного народження, чесного обходження, в словах і ділах постійного», не молодше 25 і не старше 75 років.

Вибраний суддя приносив присягу на вірність службі та суду, клявся розглядати справи по суті без якої б то не було предвзятості, не допускаючи волокіти і «лицеприятия», не уклонятись від служби, керуватися законом. А якщо «право мовчало», тобто не регулювало конкретні відносини, - «совістю, прикладом інших справ християнських та прециндентом». У спірних випадках повинен віддавати перевагу нормам з більш м’якими санкціями.

Суддя вибирався для здійснення правосуддя на певній території і тому його компетенція розповсюджувалась тільки на цю територію, за вийнятком тих випадків, коли інші особи по відповідній ініціативі звертались в цей суд з проханням розглянути їхню справу. У останньому випадку суддя міг розглянути і таку справу.

Під час судового засідання і винесення присуду у відповідному приміщенні повинен був знаходитись писар, який вибирався на тих самих засадах, що і суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази, вів судовий реєстр, писав присуди суду.

Коли суддя обіцяв розглядати справи безвідкладно, то малось на увазі, перш за все, розглядати справи в порядку їх надходження в суд. Вийняток складали особливо важливі справи. Суддя міг не явитись у суд лишень тоді, коли був хворий або попадав у надзвичайну ситуацію, яка не давала йому змоги прийти на службу: розповсюдження епідемії, чуми, війна, стихійне лихо... Але і в цих випадках перерва не повинна була продовжуватись більше тижня і більше трьох разів. Причому, вона повинна була бути підтверджена документально. Навіть тоді, коли суддя знаходився у відпуску, він був зобов’язаний представити своїм колегам достовірне свідоцтво. При відсутності такого документа суддя підлягав покаранню.

В Х\/ІІ столітті судові засідання проходили на протязі року, тобто в будні дні і у свята. При скупченні народу у святкові дні на базарах і ярмарках серед присутніх могли находитись свідки, експерти, які могли бути запрошені для участі у правильному рішенні справи. Але в Х\/ІІІ столітті у святкові дні і у той час, коли суддя знаходився у відпустці, судові засідання не проводились. Вийняток складали справи екстраординарного характеру.

 

Розгляд справ у суді.

Процес у старій Україні був змагальним. Це означало, що для його виникнення і розвитку обов’язково повинен був бути приватний обвинувач. У компетенцію держави не входила турбота про те, щоб кожна протиправна дія мала свого обвинувача. Так було і в класичному Римі. На відміну від розшукового процесу, у змагальному процесі громадяни самі повинні були вирішувати: порушувати чи не порушувати справу. Звинувачений, як і обвинувач, користувались повною свободою у зібранні і представленні суду доказів. Причому, у якості обвинувача міг виступати кожен, хто у встановленому порядку вказав на можливого злочинця і на сам злочин, а також заявив про своє бажання переслідувати його.

Звинувачений запрошувався у суд, де підлягав початковому допиту. Він не був зобов’язаний ні являтись у суд, ні відповідати на поставлені питання. Після допиту обвинувачення формулювалось і підписувалось обвинувачем. Під час розгляду справи у суді ніхто не мав права виходити за рамки сформульованого обвинувачення. Його межі зберігали неприступними. Суддя назначав дату і час слухання справи. Але обов’язок підготовки справи до слухання повністю лежала на сторонах. Докази не обмежувались ніякими формальними вимогами. Вони оцінювались судом, після чого більшою кількістю голосів виносився вирок. Порядок вимагав, щоб скарга подавалась у суд завірена підписом обвинувача або його представника. У ній необхідно було вказати стуь справи, ціль подачі скарги і прохання про вирішення справи. Якщо скарга стосувалась цивільного судочинства, то у цьому випадку було необхідним дотриматись термінів давності: 10 років на нерухоме майно і 3 роки - на рухоме. Недотримання вказаних термінів робило скаргу недійсною. Вступне слідство було коротким: встановлювалась особа звинуваченого і проводився перший допит. При необхідності обиралась міра застороги від неявки звинуваченого в суд. Тоді ж суд встановлював місце і час слухання справи. На відміну від порядку, заведеного у інших державах, старий український суд повинен був розібратись в матеріалах справи, а при необхідності назначити слідство, яке називалось тоді «інквізицією». Воно, як правило, проводилось чиновниками суду або представниками влади у присутності інших осіб, тоді ж встановлювався факт здійснення злочину і особа, яка звинувачувалась у його здійсненні. Висновки «інквізиції» підлягали затвердженню судом.

У другій половині Х\/ІІІ століття характер розгляду справ у суді змінився. Уточнення йшли головним чином по лінії форм проведення процесу: скаргу представляв возний, встановлювався порядок і терміни представлення скарги, коректувався термін розгляду справи у суді, називались причини можливого відкладення розгляду справи, пошук доказів, уточнялись взаємовідносини між позивачем та відповідачем.

Судове засідання проходило у встановленому порядку. Входити у приміщення, де йшов розгляд і порушувати порядок у залі суду під страхом накладення штрафних санкцій або арешту. Суду надавалось право вигнати із залу засідань порушника порядку, а при його відмові - застосувати допомого єсаульників. Присутні у залі суду громадяни мали право висказати своє відношення до поведінки сторін, представлених ними доказів і навіть до назначеної судом міри покарання винному.

Судове слідство проходило слідуючим чином: у назначений день і час у зал засідань суду являлись судді. Склад колегію суду міг бути і неповним. Важливим було, щоб був присутнім голова. Судив суддя, інші члени колегії виконували роль радників. Викликані сторони пред’являли своїх свідків і необхідні докази. Перше слово надавалось позивачу, тобто обвинувачу, який повинен був викласти суть скарги і прохання, які обов’язково заносились у протокол. Потім  починався допит обвинуваченого. Судове засідання являло собою дискусію сторін. Тут представлялись докази, у тому числі речові, покази свідків, різного роду виписки із офіціальних книг. Суд міг по власній ініціативі або по проханню однієї із сторін зробити очну ставку, назначити експертизу. Суд мав право назначити одній із сторін «квестію», після якої дискусія продовжувалась до тих пір, поки діло становилось для всіх ясним. Лишень після цього суд по своїй ініціативі або по пропозиції присутніх у залі суду громадянам звертався до статтей закону, у відповідності з якими виголошував вирок, який раніше називався «декретом».

Дектрет звичайно постановлявся єдиноголосно, але були випадки, коли він приймався більшістю голосів. У Х\/ІІ столітті «декрет» видавався обвинувачу. Звинувачений міг отримати його копію. А у Х\/ІІІ столітті декрети про вищу міру покарання («страта по горло»)підлягали обов’язковій апробації у вищестоячому суді, після чого приводився до виконання. Тоді ж існувала можливість винесення вироку заочно. Обвинувач міг сам затримати осудженого і вимагати від нього виконання декрета. Не виключалась можливість заключення мирних угод як до, так і після постановлення декрета. Але таке примирення або угода на зміну «ціни покарання» повинно було проходити при свідках.

На відміну від примирення сторін, рішення тритейського суду базувалось не на законі, а на звичаї. Крім того, третейський суд вирішував справи переважно цивільно-правового характеру.

Люба із сторін, невдоволена декретом, могла звернутись у порядку апеляції до вищестоячого суду. Подача такої чкарги призупиняла дію декрету. У відповідності З «Інструкцією судам» гетьмана Д. Апостола і Правам, по яким судиться український народ, установлювались терміни подачі апеляції: в Сотенний суд - 15 днів, Полковий - 6 тижнів, Генеральний - 7 днів. Апелянт, подавший скаргу, не мав права доповнювати матеріали розглянутої справи. Якщо ця скарга визнана вищестоячим судом безпідставною, людина, яка подала цю скаргу, оплачував іншій стороні певну винагороду. Крім того, він повинен був оплатити судові витрати у подвійному розмірі суду. Суддя, вирок якого був відмінений, виплачував апелянту усю суму, витрачену на процедуру в апеляційному суді, у потрійному розмірію Винний суддя звільнявся від займаємої посади.

Не важко побачити, що процедура українського суду в Х\/ІІ - Х\/ІІІ століттях стояла на високому рівні. Багато з її рис досягали рівня сучасних європейських країн, а у ряді питань (дострокове звільнення, кримінальне осудження) стояли вище. Були у ній і недоліки. По-перше, багато з них являлись недоліками процесуального права права тогочасної Європи, а по-друге - вони відображали рівень тогочасної української юриспунденції. Ряд з них підлягав усуненню і були б усунені у скорому часі. Але процес воз’єднання України з Росією і особливо з приходом до влади Петра І не дозволив це зробити. На територію України було розповсюджено законодавство Росії, яке нерідко вступало у протиріччя з звичаєвим правом України і тими нормативними актами, які застосовувались у судах.

Храрктеристика засобів впливу. Смертна кара.

Види смертної кари в Січі Запорозькій ділилися на прості і кваліфіковані. Але послідні, в свою чергу, поділялися на кваліфіковані насильницькі: які супроводжувалися великими страданнями винуватого ще до позбавлення його життя, і кваліфіковані обрядові. Вони проходили у вигляді нанесення різних позорящих і принизливих церемоніях.

Закопування живим в землю.

Серед кваліфікованих насильницьких покарань називаються: закопування живим в землю, повішення на крюк за ребро, посадження на кіл і биття при стовбі киями.

Закопування живим в землю назначалось за один з самих тяжких злочинів - а саме за вбивство козака козаком. Закопування в землю виступало в якості не кари, передбаченої законом, а скоріше в якості форми народної розправи.

На практиці мали місце випадки, коли закопану по приговору суду жінку по ходотайству родичів по височайшій вказівці миловали, замінюючи їй цю міру покарання іншою. Таких випадків було багато, що впливало на суддів, і вони майже зовсім припинили застосовувати цю міру покарання, недивлячись на те, що в Положенні прямо говорилось: «живу окопати в землю и казнити ее такою казнью безо всякие пощады, хотя будет убитого дети или иные кто ближайшего роду его, того не хотят, что ее казнити». Але час згладжує і примітки закону. Тому через 15 років після видання Положення необхідно було підтвердження закона. І воно було «Жонок, - говорить Указ від 11 травня 1663 року, - мужей их за убийство против Уложения окапивать в землю по прежнему».

Закон продовжував застосовуватися з попередньою скурпульозністю. Так, в 1740 році, закопані були в Солікамску дві жінки «Одна из них - Марфа - за убийство и ссожжение мужа своего, другая - Прасковья - за удавление мужа в постели» Подібних прикладів багато.

Повішання.

Воно застосовувалось за кражу коней і скота, дрібну і велику крадіжку, покупку завідомо краденого і прийняття краденого на зберігання, розбій, грабіж і деякі інші. Багато авторів приводять немало прикладів, які свідчать про широкий діапазон застосування цього вида покарання аж до падіння Січі. Але в своїй більшості повішання застосовувалось за майнові злочини. Причому цей вид покарання не рідко був альтернативним іншим, частіше з биттям киями біля стовба.. Повішання застосовувалось і за злочини проти честі «За блудодияние их между собою они наказивались так, как и за воровсвто домашнее». А крадіжка домашня тягла за собою повішання. Регильман пише по даному питанню: «Воровство и блуд не терпели, а если би и кто хотя мало, как то путо или плеть у них украл, повешен тот на древе будет».

Про способи кари досить широко говорять Корж і Рігельман.

Шибениці споруджувалися в кожній паланці і на великих дорогах, і взагалі поза межами міст і сіл. Де не було шибениць, вішали на деревах. Досить часто винуватих вішали там де вони скоювали злочин.

Повішання проводилось трьома способами.

Простим, нормальним «до шибениці приставляли драбину, підіймали на ній злочинця, а потім накинувши на нього зашморг, драбину забирали». Інколи це робили за допомогою коня.

За ноги вниз головою.

Кваліфікована форма повішення - повішання за ребро гаком (металічним крюком).

Корж по приводу третього способу повішання говорить слідуюче: «Злочинця вішали за ребро на залізний крюк, а він залишався в такому положенні поки не помирав, і кістки його не розсипались; це робилось в приклад і страх іншим, і зняти йогоз крюка ніхто не міг під загрозою смертної кари». В літературі приводиться приклад, коли на крюк повинен був вішати батько рідного сина власноручно. Говорять, що цей вид кари призначався за кваліфіковану крадіжку, тяжкі випадки посягання на власність - розбій, грабіж...

Посаження на кіл.

Це один з найдавніших звичайних видів смертної кари. Він застосовувася в багатьох країнах в Х\/-Х\/ІІІ ст, в Січі Запорозькій, як бачимо з моменту її організації. Професор Сєргєєвскій описав це виконання «В землі, - говорив він, - закріплювався вертикальний кіл з загостреним верхнім кінцем чи металічним наконечником. Злочинця, з зв’язаними назад руками, садили на нього зверху так, щоби острійо ввійшло в задній прохідний отвір. Під тяжінням тіла кіл входив в внутрінності все глибше і глибше і накінець, висовувася назовні чи в спину, між лопатками, чи спереді в груди. Інколи на колі робились на деякій відстані від верхнього кінця, горизонтальна перекладинка, так, що посажений впирався в неї сідницями, тоді кіл не міг ввійти глибоко і настання смерті сповільнювалось». По словам сучасників, деякі посажені на кіл мучились день, а то і два, якщо кіл не попадав відразу в серце. При цьому жертва могла зберігати повну свідомість і нерідко, надодячись на колі, піддавалась допиту.

Особливе значення для розвитку українського права мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізкій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженим.

До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану), тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.

Що стосується форми козацького права, то загальновідомим є положення про те, що запорозькі козаки не мали писаних законів, і діяли виключно на підставі «стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду».

Звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм.

Про це свідчать такі характерні ознаки:

- широке застосування смертної кари;

- досить суворі, переважно тілесні, покарання;

- корпоративність;

- домінуюча роль «публічного права»;

- усна форма вираження правових норм (у більшості випадків);

- консерватизм;

- обрядовість.

Додати коментар:

Імя:*
E-Mail:*
Введіть код: *
оновити, якщо не видно коду