Михайло Дорошенко

Михайло Дорошенко, дід славетного гетьмана Пе­тра Дорошенка та близький товариш Петра Сагай­дачного, був вихований у дусі політичного реалізму. Він знав силу Речі Посполитої і вважав небезпечним загострювати відносини з урядом і доводити їх до відкритої боротьби зі шляхтою. Михайло Дорошен­ко не втрачав надії, що можна дійти компромісу з королем та шляхтою і вважав за необхідне підтри­мувати, принаймні “про людське око”, порозуміння з урядом. У цьому плані він висловлював думку за­можної частини козаччини, що мала значні земельні маєтки і потребувала миру задля розвитку свого гос­подарства. Такої ж думки дотримувалися міщанство та українська шляхта, перевтомлені релігійною бо­ротьбою. Серед цих верств українського суспільства зростали мирні настрої.

У той же час найбідніші верстви реєстрового ко­зацтва, запорозьке козацтво, що не увійшло до реєстру, і значна частина знедолених селян, які втекли від своїх панів і подалися у Пониззя, мари­ли про волю, яку вони розуміли швидше як сваво­лю, анархію, а не як суверенність у сенсі державності. Уся їхня діяльність зводилася до нападів на південних сусідів з метою здобичі та звільнення по­лонених. Напади козаків викликали у Осяйної Пор­ти невдоволення. Не бажаючи воювати з Туреччи­ною, Польща намагалася стримати козацькі походи, вказуючи на зобов'язання миру, на що козаки від­повідали: “Мир склав король, а не ми”. Польський король з цієї нагоди писав у інструкції для сейми­ків: “Домашня сваволя бере гору і так завзялася, що і самим нам тяжка, і з сильними сусідами нас роз­сварює: забувши зовсім віру і підданство, вони уладнали собі окрему державу”.

У 1625 році коронне військо виступило проти запо­рожців. Козаки виявили неабияку вмілість обороня­тися, але для наступу не були готові. Після перемоги коронного гетьмана Конецьпольського над коза­ками під Каневом, Черкасами та Ведмежими Лоза­ми біля озера Курукове (29 — 31 жовтня 1625 ро­ку) почалися переговори, у яких прийняла участь поміркована козаччина на чолі з Михайлом Доро­шенком.

герб гетьмана Михайла Дорошенка

 

 

Довгий час про нобілітацію Михайла Дорошенка не було відомо. Але у середині XVIII ст. його на­щадки знайшли свідчення про те, що він таки був нобілітований і мав власний герб. Цей герб — чотиричастковий щит. У першому (синьому) полі був зо­лотий кавалерський хрест, супроводжуваний зверху золотим півмісяцем рогами додолу та знизу двома золотими 6-променевими зірками. У другому (чер­воному) полі було зображено спис та стрілу, пере­хрещені у андріївський хрест. У третьому полі (чер­воному) — лук, натягнутий стрілою у перев'язь на­ліво. У четвертому полі (синьому) — срібна річка, супроводжувана зверху двома золотими 6-променевими зірками. У клейноді — озброєна мечем рука. Намет праворуч — синій, а ліворуч — червоний, підбитий золотом.

 

Було складено умову, за якою польський уряд погодився узяти на державну плату 6000 реєстрових козаків, а решта козаків “виписувалася” й мала покинути військо та повернутися під владу польської адміністрації. Чайки наказано було спали­ти, щоб не було спокуси воювати з турками. Коза­кам залишалося право висувати кандидатів на стар­шин. “Старшим війська його королівської моці запо­розького” було затверджено Михайла Дорошенка. Його сучасники визнавали, що він людина здібна, талановита, добрий керівник у поході.

 

Після Куруковської угоди козаччина розкололася на два табори. Реєстрові козаки були під контролем польської влади і, відстоюючи свої привілеї, мусили підпорядковуватися її наказам. “Виписчики”, хоча значну їх частину було узято на службу королеві для участі у Шведській війні, шукали захисту у За­порожжі. Не рахуючись із польською політикою, вони входили у відносини з донськими козаками, Москвою, з західними державами, а головні зусил­ля зосереджували проти турків і татар.

 

Михайло Дорошенко зумів стримати козаків від морських походів і звернув їхню увагу на кримські справи. У 1626 році кримський хан рушив з вій­ськом на Україну, та Дорошенко розгромив татар під Білою Церквою. Лише вбитими на полі бою за­лишилося 11000 татар. Скориставшись поразкою Мухамед-Гірея, хан Джанібек-Гірей скинув того й посів його місце. Мухамед звернувся до Дорошенка за допомогою. У цей же час (1627 р.) король зажа­дав від козаків підтримки його походу проти шведів. Але у Дорошенка були інші плани, і він відмовив королеві, посилаючись на спалення свого часу чай­ок, та водночас вимагаючи збільшення реєстру до 10000. Отримавши від короля негативну відповідь щодо збільшення реєстру, Дорошенко з 4000 козаків пішов у Крим і під Кафою напав на Джанібек-Гірея. Два дні точилася битва й перемога хилилася на бік Дорошенка. Але татари, прихильники Мухамеда, кинули своїх спільників й перейшли на бік Джа­нібек-Гірея. Це призвело до поразки козаків. Муха­меда та Дорошенка було вбито (1628 р.). Голову Дорошенка настромили на спис і виставили над му­рами у Кафі.