Випадкове:
"Чортомлицька"

Чортомлицька Січ (Стара Січ, 1652-1709) — військовий, адміністративний та духовний центр Війська Запорізького Низового.

"Пилип Орлик"

Пилип Орлик — найтрагічніша фігура часів боротьби України за свою незалежність — народився на Віленщині у 1672 році. Він отримав освіту у Києво-Могилянському колегіумі й у 26-річному віці був уже кафедральним писарем

"Яков Острянин"

Яків Стефан Іскра-Острянин (Остряниця) був старшим сином військового товариша Стефана Іскри з м. Остра. Перша згадка про нього з'являється у документах 1633 року, де він значиться як ніжинсь­кий полковник реєстрових

"Остафій Дашкевич"

Остафій Іванович Дашкевич (Дашкович) був тро­юрідним небожем Івана Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу “Кошцієша”. Батько Оста- фія був вітебським коморником. Народився Остафій у Поруччі на Волині. Остафій був

"Павло Полуботко"

Павло Полуботок (1660 - †1724) — український військовий та політичний діяч. Полковник чернігівський, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1722-1724). Павло Полуботок народився у 1660 році у сім'ї

"Битва під П’яткою"

2 лютого 1593 року, околиці містечка П’ятка (нині село П’ятка Чуднівського району Житомирської області) відбулася битва про яку мало хто згадує.

"Дем'ян Ігнатович Многогрішний"


» » Задунайська Січ

Задунайська Січ

  • Не нравится
  • +5
  • Нравится
Задунайська Січ

Роки існування: 1775-1828

Після жорстокого зруйнування у 1775р. Запорозької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Ліквідація Запорізької Січі не означала однак, що козацтво вдалося викреслити з Історії України. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню в нових формах. Звичайно, частина колишніх запорожців розійшлася по своїх зимівниках, хуторах, селах І містах І стала звичайними селянами або міщанами. Адже саме тоді удвічі зростає: чисельність сільської людності, що проживала уздовж берегів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.

На службі 1775—1828
Країна Османська імперія
Російська імперія
Належність Козацьке військо
Чисельність 5-12 тис.
Війни/битви Російсько-турецька війна (1787—1792)
Російсько-турецька війна (1806—1812)
Грецька революція
Російсько-турецька війна (1828—1829)

Але найнепокірніші запорожці покинули Російську Імперію і втекли за Дунай, на землі, що знаходилися під пануванням турецького султана Абдул-Гаміда І. Тут у гирлі великої європейської ріки вони заснували Задунайську Січ спочатку на лівому березі Дунаю, а потім, за наказом турецького уряду, який намагався віддалити колишніх запорожців від України, її було перенесено на правий берег.

 

Кажуть, що коли султан звелів запорожцям присягати на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи принесену із собою рідну землю І впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».

 

Задунайська Січ була майже копією Запорізької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й виноградарство. Хоч у Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було кріпацтва.

Це створювало з неї оазис свободи, магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Відомо, що посланці задунайців таємно прибували на Україну І поверталися назад на чолі великих загонів нових втікачів. Так, у 1779 р. у місті Самарь було заарештовано колишнього запорожця Якова Савича Чорногора, який збирав трьохтисячний загін втікачів за Дунай. За рішенням суду Яків Чорногор і деякі Інші козаки, що робили аналогічні вчинки, були биті батогами І заслані на Сибір.

задунайська печатка козаків

 У 1777 році Османська імперія, скориставшись складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі козаки опинилися під турецькою юрисдикцією. 30 серпня 1778 року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення запорожцям були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах, а для несення військової служби — озброєння та коні.

Депутація з 40 осіб (38 від куренів, кошовий й писар) відбула року на домовини з султаном у Стамбул з-під Акермана. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Святого Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разима. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: булава, бунчук з двома хвостами, печать та корогва, на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена Цареградським патріархом. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз».

З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Силістрійського пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі — понад річкою Бугом.

Задунайський козак (Сергій Васильківський)

Потік Запорозького козацтва в межі кримської держави продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 роках. Року 1778 між Бугом та Дунаєм їх рахували на 4000 та за Дунаєм не менше того. А за свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12000 осіб. Турецька сторона Бугу стала мрією всього поневоленого кріпацтвом українського люду і почала зватись стороною, де не було панщини. Може, одному з сотні втікачів щастило перебратись за Буг, останні ж ловилися й були тяжко катовані за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову.

За дозволом султана запорожці розійшлися з-під Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом рибалити з західного її берега. Запорожці осіли своїми паланками біля Хаджибейського та Тилігульського лиманів, а запорожці на чайках осідали на острові Березані, недалеко від Очакова та на пересипу Хаджибейського лиману, де тепер район Одеси — Пересип.

Потьомкін намагався заохотити запорожців перейти до російських полків, проте задунайці не йшли. Російський уряд вимагав від султана повернути російських підданих, на що султан сказав, що відпустить, хто сам хоче піти. Ніхто не пішов.

Частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 році 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, на береги річки Тиси в її нижній частині (нині — це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.

Відхід з гирла Дністра за Дунай

10 березня 1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Туреччина зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти до російської держави. Тим російський уряд вимагав усунути запорожців від Бугу, нащо султан наказав запорожцям перебувати на Січі у гирлі Дунаю. Запорожці завжди господарювали на вольниці з чого й жили, а в Січі перебувало десь їх десята частина.

За фірманом турецького султана запорозька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво — у Румелії малими групами. Переселення почалося в серпні 1779 року. Проте здійснити переселення Запорозького козацтва до Румелії остаточно не вдалося у чому не були зацікавлені ні запорожці, ні турецька держава.

мапа Задунайської Січі

Мапа Задунайської Січі

Російсько-турецька війна 1787—1791 років

Напередодні російсько-турецької війни 1787—1791 років запорозькі козаки були скупчені в дунайських гирлах де був закладений Кіш у Катирлезі на Дунавці. Катирлезька Січ є першою традиційною Січчю після Нової.

Дунайські козаки брали участь у військових діях, стояли залогою у фортеці острові Березань, перебували у складу Очаківського гарнізону. Козацька гребна флотилія із задунайців брала участь у Кінбурнзькій операції турецького війська. Турецьке командування засилало задунайських козаків у тил для шпионажу про дислокацію російських частин. Турецькі запорожці завдавали росіянам великої шкоди.

Факт перебування запорожців у вигнанні у підданстві турецького султана свідчив балканським народам про фальшиві гучні гасла Російської імперії про наміри визволити весь християнський світ від мусульман-гнобителів.

Війна закінчилася Ясським мирним договором, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина змушена була визнати приєднання Криму до Російської імперії, а також встановлення кордону по річці Кубані.

Змушені перебувати у Дунайській Січі запорожці зустріли вороже ставлення зі сторони липован й донських козаків-некрасівців, що вже зайняли кращі землі з осідком у Верхньому Дунавці.

Кінець Дунайської Січі

Козаки зобов'язані були нести прикордонну службу, брати участь у каральних походах турецьких військ проти болгар, сербів (1815–1816), греків (1821), румунів (1821–1822) які боролися за свою незалежність. Не бажаючи миритися з цим, частина козаків переселилась на Кубань, влившись до складу Чорноморського козацького війська.

На початку російсько-турецької війни 1828—1829 роках Стамбул наказав задунайцям виступити проти Росії. 18 травня 1828—1829 року 1500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким захопивши військову канцелярію та скарбницю, перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії.

Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тисяч козаків разом з наказним гетьманом І.Баланом було заарештовано, ув'язненно та вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено.

Після закінчення війни царський уряд поселив козаків на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Проте багато козаків вирішило не йти під ярмо росіян і були оселені в Банаті й Воєводині, а також залишилися мешкати в гирлі Дунаю, згодом заселяючи міста Галац, Ізмаїл, Вилкове, Кілія, Тульча.

Із залишків задунайських козаків, під час Кримської війни, на стороні союзних сил, були сформовані військові козачі загони. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся офіційного створення регулярних козачих підрозділів у Турецькому війську. 23 січня 1854 року задунайські козаки склали військову присягу. З Константинополя привезли козакам знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша (ім'я Михайла Чайковського в Туреччині) отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). Після закінчення війни козачі підрозділи було розформовано.

 

Задунайські козаки

Задунайські козаки

Кошові задунайські отамани:

Андрій Лях (1775 – 1778)
Абдула (1778 – 1778)
Гардовий (1778 – 1791)
Трохим Помело (1791 – 1794)
Гнат Коваль (1805 – 1809)
Самійло Калниболоцький (1809 – 1813)
Семен Мороз (1813 – 1815)
Василь Смик (1815 – 1816)
Кіндрат Рясний (1816 – 1817)
Іван Таран (1817 – 1818)
Михайло Губа (1818 – 1819)
Василь Черніга (1819 – 1820)
Василь Литвин (1820 – 1821)
Никифор Білуга (1821 – 1822)
Грицько Губа (1822 – 1823)
Семен Мороз (1823 – 1825)
Михайло Губа (1825 – 1826)
Василь Черніга (1826)
Василь Незамаївський (1826—1827)
Йосип Гладкий (1827 – 1828)
Михайло Чайка (1853 – 1870)

Керівники задунайських козаків називалися кошовими отаманами, так само, як це було і на Запоріжжі. Про перших задунайських кошових, від початку Задунайської Січі і до часу останнього переселення козаків в гирло Дунаю 1811-го року, інформації збереглося небагато, і інформація ця часом досить суперечлива. Здається, що тодішні козаки не були дуже згуртованими, часто творили нові автономні загони, ватажки яких також величали себе «кошовими отаманами». Так в російських джерелах «кошовими отаманами» називаються задунайські ватажки Трохим Гайдабура і Іван Губа, які 1806-го року привели в Росію загін козаків кількістю в 500 чоловік. Певна річ, що ватажки такого невеликого загону бути «кошовими отаманами» усього задунайського війська аж ніяк не могли.

 

Зі створенням останньої, Верхньодунавецької Січі задунайських козаків, усталилося і їх політичне життя. Тепер кошових отаманів обирали раз на рік, і ці вибори відбувалися на свято Покрови, 1 жовтня (14 за новим стилем), і цей день, як головне свято Коша, задунайські козаки успадкували від своїх попередників запорожців. Зазвичай кошового обирали на один тільки рік, і мало кому вдалося зберегти за собою цю посаду хоча би двічі.

Після загибелі Задунайської Січі 1828-го року, відродитися козацька організація в межах Османської імперії змогла лише з початком Кримської війни. Очолив нове козацьке військо Михайло Чайковський, якого самі козаки називали Михайлом Чайкою, а турки Садик-Пашею. 1854-го року турецький султан визнав за Чайковським право називатися «кошовим отаманом». За деякими джерелами, Чайковський мав цей титул до 1870-го року.

Вивченням історії задунайських кошових отаманів займалися такі визначні українські науковці, як Федір Вовк («Задунайская Сечь: По местным воспоминаниям и рассказам», Кіевская старина, № 1, 2, 4 за 1883-й рік), Олександр Рябінін-Скляревський («Задунайська Січ в народних переказах і письменстві», Науковий збірник за рік 1928. — К., 1928), Ігор Сапожников («Начало Задунайской Сечи. Дунайская паланка и Кош в Катырлезе: 1776-1795 гг.», Архів. Документ. Історія. Сучасність: Матеріали І-ї міжнародної конференціі. — О., 2001).

Стани задунайців

Задунайським козакам у повне їх користування була надана турецьким урядом ділянка землі навколо Січі та по Свято-Юрському (Георгіївському) гирлі Дунаю. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки. Однак відомі й інші села, де компактно проживало задунайське населення. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та інші. О. Рябінін-Скляревський, досліджуючи економічний стан Задунайського Коша напередодні 1828 року, вказує, що запорозькі оселі знаходилися як на землях, які знаходилися в безпосередньому володінні Коша — «це всі острови Дунайської дельти і частина Добруджі між Свято-Юрським (Георгіївським) гирлом і озером Гасан», так і у Добруджі між Дунаєм і річкою Ташаул, «де вони користувалися екстериторіальністю, підлягали Кошу, але земля знаходилась в турецькім володінні і запорожці були перемішані з молдаванами, болгарами, греками і некрасовцями». Фактично Дунавецька Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі.


Туга задунайських козаків за рідною Україною та радість повернення на її землю з великою майстерністю зображена в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

Додати коментар:

Імя:*
E-Mail:*
Введіть код: *
оновити, якщо не видно коду
Аватар
АА    Статус:
   #1    (1 травня 2017 10:44)    Сворив: 0    Коментів: 0
"18 травня 1828—1829 року 1500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким"- так якого саме року? Кінець Дунайської Січі, 6 рядок зверху.