Випадкове:
"Козацькі вірші"

Підбірка козаціких віршів від сучасних поетів.

"Навчання та вишкіл у козаків"

Суворе, аскетичне життя, яким жили козаки, викликало подив у очевидців, а право визнаватись запорізьким козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців.

"Олешківська (1711-1734)"

Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році старої Чортомлицької Січі. Олешківська Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була

"Яков Острянин"

Яків Стефан Іскра-Острянин (Остряниця) був старшим сином військового товариша Стефана Іскри з м. Остра. Перша згадка про нього з'являється у документах 1633 року, де він значиться як ніжинсь­кий полковник реєстрових

"Предслав Лянцкоронський"

Предслав Лянцкоронський веде свій родовід від лицарів “з Бжезя” (з Малопольщі), які за підтрим­ку короля Казимира Великого одержали (у ХІУст.), згідно з заповітом останнього, у спадщину замок Лянцкорон. Предслав здобув

"Микитинська Січ"

Микитинська Січ (1638-1652) — існувала на правому березі Дніпра, на мисі Микитин Ріг. Заснована козаками на чолі з отаманом Федором Лютаєм, що став її першим кошовим отаманом. Після зруйнування Базавлуцької Січі Запорожжя

"Михайло Дорошенко"

Михайло Дорошенко, дід славетного гетьмана Пе­тра Дорошенка та близький товариш Петра Сагай­дачного, був вихований у дусі політичного реалізму. Він знав силу Речі Посполитої і вважав небезпечним загострювати відносини з


Характерники

  • Не нравится
  • +16
  • Нравится
Характерники

Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди.

Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади. 

 

Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише також Я. Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка». 

 

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. 

Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ, Ясинуватського району, Донецької області. Козак лежав у дубовому гробі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс». 

Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів.

Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бойовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй. Наприклад, гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в рицарській штуці сучасної Європи («пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і різних варварських краях, і там багато навчився з воєнної штуки, і вернувшись додому, користувався тим: в воєнній штуці багато відмінив і нового завів»). 

Все це дійшло до наших днів у вигляді бойових танців – гопака, метелиці, козачка. Порівнюючи багатство рухів китайської системи ушу з гопаком, І. Лебедєв дійшов висновку, що для того, щоб виконати гопак, потрібно «багато ще дечого, що виходить за рамки китайської гімнастики». На його думку, гопак є наслідком розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів. 

 

Репутацію характерника мали деякі історичні особи. Зокрема, сучасники вважали галдовником наказного гетьмана Івана Золотаренка, який прославився в роки Визвольної війни своїми успіхами в боях з поляками. Його смерть оповита багатьма таємницями. Як оповідає автор «Історії русів», «Наказний гетьман, Золотаренко, повертаючись з військом за наказом в Білорусію і проходячи місто Старий Бихов, пострілом з рушниці, зробленим з однієї дзвіниці засівшим там католицьким органістом Томашем, вбитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підготовлений до цього злодійства католицькими ксьондзами, які дали йому кулю зі священної чаші, за його словами, освячену і укріплену спеціальними замовляннями… І справді, після огляду виявилась та куля незвичайною, і в ній середина була срібна з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезли на батьківщину в місто Корсунь на поховання в тамтешній дерев’яній церкві, його коштом збудованій. Але коли почалось поховання в присутності багатьох людей і духовенства, то громовим ударом запалена церква, і тіло вбитого разом з церквою згоріло в попіл». 

 

Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?» 

 

Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком». 

Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій. 

 

За допомогою характерництва козака Кравчини раптово був схоплений Гнатом Голим зрадник Сава Чалий, який, вирісши у Січі, перекинувся до поляків і став найзлішим ворогом запорожців. За переказами, Голий і Кравчина, «як од’їжджали з Запорожжя, то насипали в сап’яни (чоботи) своєї землі, понабивали її коням під копита і пообтикалися терном. От вона й одводе очі, мов вони за лісами у своїй землі». Взагалі, у козаків був звичай перед походом насипати своєї землі під устілку чобіт і в шапки. Вважалося, що «хто чоботи скине, тому смерть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть». 

П. Петерсон, швед, що був у Московщині в 1608 році і написав історію заворушень на Московщині в часи боротьби претендента на московський трон Дмитра, зазначає велику роль українських козаків. «Провідником козаків, – каже П. Петерсон,– був Кореля, спритний «чорнокнижник», котрий чудодійством багато допоміг Дмитрові». 

 

Чимало характерників взяли участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинить ворогам опір. В одній з пісень співається, як характерник Васюта звернувся до кошового: 

 

Дозволь, батьку отамане, 
Нам на башті стати:
Москаль стане із мечами,
А ми з палашами,
Не виб’ємо палашами,
Виб’єм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками! 

 

За переказами: «Як стало військо проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну,– кажуть,– здаватися не будемо, бийте!» Москалі за рушниці, цілять їх, а рушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий… «Ну,– кажуть,– вас, мабуть, і чортяка не звоює». Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець. 

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище. 

 

Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершок айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».

 

Додати коментар:

Імя:*
E-Mail:*
Введіть код: *
оновити, якщо не видно коду
Аватар
   #1    (1 грудня 2016 02:30)    Сворив: 0    Коментів: 0
Стаття протиставляє характерників і віру в Бога-Христа, хоча одне іншому ніяк не протирічить... Просто для козака-християнина всяка свобода і благодать може бути лише даром Бога-Христа, Святої Троїці... Якщо хтось кричить, що він здобув благодать і свободу, але при цьому лає Бога-Христа - то це значить, що він швидше за все поневолений бісами і ніякий не козак і не характерник, не вільна людина по волі Божій - а раб гріха і неправди, ірод і душогуб... В часи хрещення Русі більшість мудрих людей прийняли віру в Бога-Христа і не переймалися, зберігаючи при цьому всі існуючі знання... А от ті, кого ця віра лякала - ті місця собі не знаходили, тікали світ за очі з Подніпров'я... Не треба плутати політику і життєвий досвід поколінь...

І ще цікавий момент... У світогляді козаків-християн чудесні здібності і знання про Всесвіт дає Господь Бог, часом просто так, часом через тих чи інших людей, часом після важкої праці і випробувань... Розуміючи це козак-християнин навряд чи буде просити у Бога великих здібностей, розуміючи, що Бог його може спасти і просто так... Натомість "характерництвом" найбільше переймаються люди, які не спасіння для себе і своїх ближніх хочуть, а хочуть якихось "таємних" знань, хочуть слави, влади і т.д. ... Їми часто керує звичайнісінька гординя, небажання визнати і прийняти владу Верховного Отамана всіх козаків Всесвіту... Та Бога не обдуриш... Так і маються ці бідні люди все життя у пошуках "таємних знань" і тримаючись подалі від Бога-Христа не бажаючи пізнавати Вічне Життя, Його Добро і Правду такими як вони є... Господи, помилуй!

власне постійне перебування на зв'язку з Богом - це і є суть справжнього характерництва... людина-козак просто смиренно йде тим шляхом, якій їй дається - і як наслідок виходить неушкодженою з практично безвихідних ситуацій... але для того, щоб бути з Богом у таких близьких стосунках - людині треба жити по Євангелю, по Правді Життя, прощати, каятись і трудитись во славу Божу щодня і щогодини у поті чола... Господи, помилуй!