Петро Дорошенко

Петро Дорофійович Дорошенко, онук Михайла Дорошенка, гетьмана війська Запорозького, народився у Чигирині у 1627 році. Він отримав добру освіту і вільно володів польською мовою та латиною. По-польському він листувався з поляками, кримським ханом, волошським господарем, ватажками Січі. До московських управителів він писав українською. У 1649 році він став козаком гетьманської сотні. За видатні здібності Богдан Хмельницький надав жому чин “арматного писаря” й використовував для важливих доручень. У 1653 році Дорошенка призначили прилуцьким полковником. Після смерті Богдана Хмельницького Дорошенко прилучається до тієї частини старшини, яка підтримувала політику Івана Виговського. Його підпис вперше з'являється у згоді між Ю. Хмельницьким та поляками, якої було досягнуто під Чудновим 17 жовтня 1660 року. Він був ідним з козацьких комісарів на переговорах. Тоді з:н вперше зустрівся з Я. Собєським, що був одним з польських комісарів. На сеймі 1661 року Дорошенка, який на той час був вже чигиринським полковником, було нобілітовано. Він отримав герб, що мав щит, на якому були розміщені від верху до низу відповідно кавалерський хрест, півмісяць рогами догори та шабля у пояс.

Герб Петра Дорошенка

Після того, як Ю. Хмельницький пішов з посади гетьмана, Дорошенко з 1663 року виконував обов'язки генерального осавула при гетьмані Тетері. Коли після невдалих штурмів Глухова козаки почали бунтувати (при підтримці гетьмана Лівобережної України Брюховецького та кошового отамана Сірка), Павло Тетеря звинуватив митрополита Тукальського (свого шурина), Ю. Хмельницького (що у чернецтві мав ім'я Гедеон) та київського воєводу І. Виговського (колишнього гетьмана) у тому, що вони підтримували бунтівників. Перші два були заарештовані й відіслані до Мальборга, а Виговський - страчений за вироком військового суду й наказом полковника Маховського. Ця екзекуція викликала обурення.

Дорошенко брав участь у останніх жорстоких битвах Стефана Чарнецького з Сірком, Сулимою. Косаговим, Дейнеками та у штурм: Ставищ. Та 1665 рік приніс важливі зміни для Польщі, України й самого Дорошенка: Чарнецький помер 16 лютого; Тетеря, розбитий полковником Дрозденком під Брацлавом. зрікся булави й втік до Люблина: Опара з Ведмедівки об'явив себе гетьманом і закликав на допомогу татар; коронне військо було зайняте заколотом Любомирського. Усім цим скористався Дорошенко. Він схилив татар на свій бік і вони схопили Опару й стратили. Підтриманий султаном, Дорошенко отримав на раді у Чигирині на початку жовтня 1665 року повноваження гетьмана. Спочатку він визнавав себе вірним підданим короля. При підтримці коронного війська Дорошенко захопив полковника Дрозденка й звелів його стратити. На хрещення 1666 року він зібрав "чорну раду ', де його обрали гетьманом.

Дорошенко домігся союзу з новим ханом Ааднл-Гіреєм і мав намір перейти Дніпро й скинути Брюховецького — ставленика Москви. Але його не підтримала польська шляхта. У цей час заколот Любомирського скінчився й коронне військо могло повернутися до місць своєї постійної дислокації. Це було не до вподоби Дорошенкові, який звик діяти самостійно, без стороннього втручання. Наприкінці жовтня 1666 року він звернувся до короля з проханням не вводити польського війська в Україну, бо це може загострити ситуацію. У той же час Дорошенко присягає у вічній дружбі ханові й висловлює бажання прийняти турецьке підданство та вигнати ляхів з України. Коли Маховський з 6000 війська увійшов у Брацлавське воєводство, Дорошенко увів його в оману дружніми посланнями, а сам спрямував на нього татар. Поляків було розгромлено, а Маховського — захоплено у полон. Татари, узявши у ясир 25000 чоловік, пішли.

У цей час відносини Польщі й Московії владналися і за спиною українців ЗО січня 1667 року було підписано Андрусівський мир, якіш розділив суперечні землі Дніпром, визнав Правобережну Україну польською, а Запорозьку Січ — під загальним контролем обох монархів. Польсько-Московська згода не подобалася татарам. Дорошенко вирішив цим скористатися й відправив послів до Туреччини, щоб освідчити “вічне підданство султанові Магомету IV”. Але турки усі свої сили на той час кит-ли на облогу фортеці Кандії (Крит), яка точилася де 6 зересня 1669 року. Увесь цей час турки не могли уплутуватися у війну з Польщею. Тому Дорошенко міг розраховувати лише на татар. Та запорожці на чай з Сірком без згоди з Дорошенком напали на Крим, і хан уклав з Я. Собєським мир: Дорошенко лишився без союзника. Втім, кримський галга виступив посередником з проханням помилувати козаків. Поляки погодилися, і 19 жовтня 1667 року було підписано угоду, у якій Дорошенко обіцяв вірно служити короні. Король, у свою чергу, обіцяв зменшити гарнізон Білої Церкви, притягти до відповідальності її коменданта, звільнити козацькі хутори від постою війська.

Та після повернення до Чигирина Дорошенко 28 січня 1668 року пише лист до кримського хана, де підтверджує свою вірність і закликає до спільної боротьби проти Москви та Польщі. У Чигирині було проведено наради з посланцями Брюховецького та Ю. Хмельницьким з метою об'єднання усіх сил і засобів для звільнення України від царя та короля. Наслідком цього стала “зрада” Брюховецького: у Лівобережній Україні на початку лютого 1668 року московські гарнізони були вибиті або узяті у полон разом з воєводами. Брюховецький звелів воєводі Огарьову збиратися геть і 10 лютого у Гадячі підтвердив універсалом, що Україна відокремюється “від руки й дружби московської”. Він бажав перейти під егіду Туреччини і гадав, що Дорошенко віддасть йому владу на правому березі заради об'єднання України. Однак останній перетягнув на свій бік запорожців й згуртувавшися з татарами виступив проти Брюховецького. Неподалік від Опошного 7 липня 1668 року відбулася зустріч обох гетьманів: Брюховецького у оточенні розлюченого натовпу було приведено до Дорошенка, який після декількох фраз дав сигнал, за яким козаки вбили свого гетьмана.

Портрет Петра Дорошенка

Проте й Дорошенко був у небезпеці, бо і його не полюбляли козаки. 10 липня він написав Собєському листа про те, що він зробив послугу короні, повернувши до неї Лівобережжя. Дорошенко прохав надіслати йому булаву, хоругву й бунчук, що були відібрані свого часу у Тетері та зберігалися у Собєського. У той же час Дорошенко запевняв султана у своїй відданості, а хану обіцяв знищити Січ, щоб знебезпечити Крим. Ромодановському, якого було відправлено для у гамування бунтівників, Дорошенко надіслав “дружню пересторогу” про те, що з ним йде татарська орда і йому не варто воювати. Зваживши на листа, Ромодановський відступив. Це була вершина кар'єри Дорошенка. Але залишений на Лівобережжі наказний гетьман Дем'ян Многогрішний звернувся до Москви й отримав від царя амністію та посаду гетьмана. А з Січі проти Дорошенка виступив Суховієнко, закликаючи універсалами до непокори Дорошенкові. Суховієнко прийняв іслам і став “гетьманом його ханської величності”. Після цього Сірко помирився з Дорошенком. Останній “грав” на всі боки задля незалежності України: він присягався у вірності королю, загравав із Москвою та Туреччиною. У 1669 році султан надіслав Дорошенкові хоругву з бунчуком і військо, що не залежало від хана і було підпорядковане турецькому паші.

Але тут домагатися булави почав кошовий отаман Січі Ханенко. Він об'єднався з Ю. Хмельницьким і татарами й розпочав битву під Стеблевим, де був у листопаді 1669 року розгромлений. Ю. Хмельницького було захоплено у полон і відвезено до Чигирина. Потім його видали туркам. Дорошенко спирався головним чином на татар, яких він розташував на Волині та у Руськім воєводстві, чим викликав невдоволення населення, яке страждало від татарських наскоків.

Дорошенко надіслав до коронаційного сейму палкі запевнення у вірністі новому королеві Михалу Корибуту-Вишневецькому з проханням про призначення комісії для задоволення наступних козацьких вимог:

• — до Київського й Брацлавського воєводств (що створювали терен Правобережної України) приєднати Полісся, частину Волині й частину Поділля;
• — у цій області поляки не повинні були мати маєтків, староств, не повинні були мешкати й присилати І своїх слуг;
• — коронне військо не повинне було тут розміщуваІ тися, окрім як за проханням гетьмана для підтримІ ки у разі війни;
• — православна церква повинна була зрівнятися у правах з католицькою, а її майно мало бути повернено;
• — мало бути створено другу українську академію, гімназію, типографію, усі єзуїтські школи мало бути ліквідовано.

Ці вимоги Річ Посполита не могла (бо не бажала) вдовольнити і королівські комісари почали шукати І контактів із запорожцями, які не любили Дорошенка. Останні обрали гетьманом Ханенка й прислали королеві засвідчення у своїй вірності. Король затвердив згоду своїх комісарів з Ханенком у Острозі навесні 1670 року й надіслав останньому булаву, хоругву та гетьманського бубна. Дорошенко висловив 18 січня 1671 року протест королеві. Пізніше він закликав татар на боротьбу з коронним військом.

У серпні Туреччина вирішила допомогти Дорошенкові. За намовою останнього було скинуто Аадил-Гірея, а новий хан Селім-Гірей розірвав союз з Ханенком і Січчю й вирушив на з'єднання з Дорошенком із дорученням привести останнього, старшину й усіх козаків до присяги на вірність султанові.

В той же час Дорошенко продовжував листуватися з королем. Та поляки йому не вірили й рушили військо на чолі з коронним гетьманом Собєським та  польним гетьманом Д. Вишневецьким. Собєський розгромив татар. Дорошенко втік до Чигирина й почав писати листи, прохаючи пробачення. Собєський,  хоча й не вірив йому, але ставив вище Ханенка, бо вважав його шляхетним, тямущим, далеким від тиранії, пияцтва, грубіянства й варварства, визнавав,  що Дорошенко відрізнявся рисами, притаманими найшляхетнішим польським панам. Собєський мав намір віддати козацькі клейноди Дорошенкові, але ситуація змінилася: військо литовське розійшлося  по домівках, коронного війська стало замало. Собєський поїхав у Варшаву на сейм. А у цей час Дорошенко, з'єднавшись з татарами, розбив поляків  27 грудня 1671 року під Тростянцем. Навесні очікували нападу Туреччини на Польщу, й Дорошенко  повернувся до ідеї автономії України під егідою І Осяйної Порти (на зразок Волощини) з захованням віри, привілеїв та звільненням від податків. Він почав переговори з Многогрішним. Та останнього  старшина заарештувала у Батурині й відіслала до  Москви, де вже перебував раніше спійманий Сірко.  З квітня 1672 року хан Селім-Гірей із Криму та султан з Адріанополя рушили на Україну. 22 липня під  Четвертинівкою були розбиті Лужецький та Ханенко. 17 серпня на березі Дністра Дорошенко зустрівся з падишахом, який дарував йому “кафтан піддайства”, гетьманську булаву та бойового коня. 30 серпня Дорошенко захопив Кам'янець і передав ключі від міста Магометові. Турки захопили усе Поділля.

Напередодні нової кампанії у липні 1673 року Дорошенко зібрав 30000 козаків для султана й сказав і їм, що поляки завжди були більш жорстокими ворогами, ніж татари та турки. Одначе, довідавшись про рух польського війська і його силу, Дорошенко почав шукати контактів з Польщею й не поспішав до турків з допомогою під Хотин, де Собєський їх розгромив й проторував цим собі шлях до трону. У 1674 році над Дніпром з'являються царські війська під командою Ромодановського й гетьмана Лівобережної України Самойловича — союзники Польщі у війні з Туреччиною. Підпорядковані Дорошенкові полковники уманський та каневський, генеральний обозний та інші 17 березня 1674 року без відома Дорошенко прибули до Переяслава й висловили бажання воювати з басурманами та зректися свого гетьмана. 16 квітня Дорошенко, відчувши зміну ситуації, написав листа до Самойловича з проханням прийняти його запевнення щодо вірності цареві, після чого пішов з татарами воювати... проти царя. Він відправив ряд відданих листів до султана, але Мазепу, який віз ці листи, було захоплено у полон і вони опинилися у Москві. Цар зажадав від Дорошенка капітуляції, погрожуючи стратою його брата Григорія, який був у московському полоні, та військовим руйнуванням краю. Наприкінці зими 1676 року Чигирин було оточено з усіх боків царським військом. Дорошенко вийшов з Чигирина, склав булаву й здався на царську милість.

Так закінчилася поразкою спроба українського гетьмана побудувати незалежну соборну Україну, спроба, що опиралася на підступ та спритність, але ігнорувала об'єктивні закони суспільства, нехтувала громадською думкою, історичними реаліями, не враховувала дійсних намірів тих чи інших тимчасових тільників та фактичний розподіл сил у регіоні.

Дорошенкові дозволили оселитися на Чернігівщині, але невдовзі викликали до Москви. З 1679 по 1682 роки він був вятським воєводою. Решту життя він мешкав у своєму маєтку у с. Ярополчому Волоколямського повіту, що був йому дарованігіі царем. Помер Дорошенко у 1698 році. Його правнукою від другого шлюбу була Наталя Гончарова — дружина О. С. Пушкіна.

 

Додаткова інформація:

Більше у Вікіпедії - дивитись

На Гайдамаках - дивитись

В книзі про Дорошенка - дивитись

Життя та діяльність - дивитись