Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький

1648-1657

Освіту Богдан Хмельницький здобув у Київській братській школі та у єзуїтській школі у Ярославі над Сяном. Після закінчення освіти Богдан вступив до ко­зацького війська. Під час польсько-турець­кої війни 1620 — 1621 рр. його батька було вбито, а Богдана було захоплено у полон. Після повернення з полону Богдан подався на Січ і ходив у морські походи на турецькі міста. Так, у серпні 1621 року він зібрав 10000 козаків та рушив у море, де потопив 12 турецьких галер, а решту кораблів пе­реслідував до самого Стамбула. У 1629 році козаки під проводом Хмельницького спали­ли передмістя турецької столиці й з багатою здобиччю повернулися на Січ.

Хмельницький неодноразово брав участь у козацьких посольствах до короля та сейму з метою відстоювання прав українського на­роду. Король Владислав IV одного разу відправив Хмельницького до Франції для переговорів щодо використання козаків у війні з Іспанією. У наслідку досягнутої домовленності у 1646 році 2400 козаків виїха­ли до Франції, де відзначилися при взятті Дюнкерка.

У цей же час після приборкання козацько-селянсь­ких повстань посилився тиск на український народ. Свавілля польської шляхти відчув на собі й Богдан. Він втік у грудні 1647 року на Січ і там оголосив план підготовки національно-визвольної війни, що був одностайно підтриманий запорожцями. На Січі почали зосереджуватися великі маси пригнічених селян зі всієї України, а Богдан поїхав до кримсь­кого хана з метою залучити його до своєї справи.

В'їзд Хмельницького до Києва

Польське військо рушило проти запорожців, але реєстрові козаки, що входили до складу цього війсь­ка, перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року під Жовтими Водами поляки зазнали поразки, а їхнього ватажка — сина коронного гетьмана Потоцького — було вбито. Через тиждень польське військо знову було розбите під Корсунем. Ці пере­моги рішуче вплинули на бойовий дух запорожців та місцевого населення. Повстання почало швидко перетворюватися у загальнонародну національно- визвольну війну. У цей час помер король Владис­лав IV. Та Хмельницький не скористався з ситуації і, замість негайного маршу до Варшави, почав пере­говори, які ні до чого не призвели.

У вересні 1648 року козаки ще раз розгромили польську армію, взяли у облогу Львів та дійшли до Замостя, звідки був прямий шлях до Варшави. Але Хмельницький знову втратив час, очікуючи виборів нового короля. Король Ян Казимир запросив Хмельницького повернутися до Києва й зачекати комісарів з умовами миру. Посли короля привезли Богдану грамоту на гетьманство, булаву, печатку та знамено, але цього Хмельницькому було замало. Він заявив, що його мета — визволення всього ук­раїнського народу від польської неволі та об'єднан­ня українських земель у незалежну державу. На­весні 1649 року Хмельницький у союзі з ханом Іслам-Гіреєм розпочав бойові дії, оточив і розгромив польське військо під Збаражем та взяв у полон са­мого короля. Але знову ж Богдан не використав об­ставин і почав у Зборові переговори, висунувши такі умови: визнання гетьмана найвищим керівником козацького війська, що мало налічувати 40000 й по­повнюватися із мешканців Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств; заборона перебуван­ня на Україні польського війська; обіймання усіх посад українцями; заборона єзуїтам відкривати в Києві свої школи; скасування унії; місце в Сенаті для київського митрополита; заборона євреям жити в Україні.

Переговори Хмельницького з польським послом Смяровським

Зборівська угода не відповідала ні народним мріям, ні реальній силі козацького війська, ні того­часній слабкості польського уряду. Авторитет та по­пулярність Хмельницького в Україні похитнулися. Польська шляхта не збиралася дотримуватися Зборівської угоди, тим більше, що її у свій час не затвердив сейм, а у грудні 1650 року й зовсім її відхилив. Серед козацтва занепав колишній бойовий дух, народ не розумів союзу гетьмана з татарами.

герб Богдана Хмельницького

Зиновій-Богдан Михайлович Хмельницький наро­дився у 1595 році в родині чигиринського сотника. Родина Хмельницьких користувалася старовинним польським гербом “Хабданк”. Цей герб вперше зга­дується у зв'язку з Ламбертом, графом з Гури, єпи­скопом Краківським, наступником Св. Станіслава (1080 р.), що був з роду якогось Скуби. Герб “Хаб­данк” являв собою щит, на червоному полі якого зо­бражено дві срібні крокви із зрізаними кінцями, що повернуті верхівками додолу та поєднані між собою на зразок літери W. Така ж фігура була й у клейноді над шляхетською короною.

Назва герба з'явилася за таких обставин. Король Болеслав III успішно воював з імператором Генріхом V. Генріх, не маючи впевненості у пере­мозі, забажав у 1109 році примиритися з Болесла­вом, але відкрито визнати свою поразку йому було незручно й він відправив до Болеслава друзів, які мали умовити Болеслава першим попросити миру, обіцяючи дуже вигідні для нього умови. Король надіслав з цією метою до імператора нащадка Ску­би Яна з Гури з пропозицією миру. Імператор про людське око відповів, що у нього ще є гроші для продовження війни та запросив Яна до скарбниці, щоб він у тому переконався. Ян, знявши золотого персня й кинувши його до імперської казни, промо­вив: “Нехай золото йде до золота, а наші країни — до миру”. Імператор був задоволений такою формою примирення й подякував (хаб данк) Яна. З того ча­су герб нащадків Скуби став називатися “Хабданк” (“Абданк”, “Авданець”), у старопольську мову прийшов вираз “абданкувати” (тобто “віддячити”), а Ян та його нащадки отримали прізвісько Скарбек (скарбник).

Скарбки жили на Русі (тобто в Україні), неодно­разово відзначалися у боротьбі з татарами. Від них пізніше пішла відміна “Хабданка” — “Сирокомля”. Цей герб мав на щиті та клейноді над фігурою на кшалт літери W золотий кавалерський хрест (чи зо­лотий меч вістрям додолу). Такий герб мав і батько Богдана, а також Богдан та його сини.

Навесні 1651 року Хмельницький вирушив з військом до Збаража на зустріч з татарською ордою. 20 червня розпочалася битва з поляками під Берес­течком. Хан, як це бувало й раніше, кинув Хмель­ницького і відступив. Гетьман спробував його зупи­нити, та потрапив до татарського полону. Козаки, кинуті напризволяще, зазнали нищівної поразки. Більше місяця Хмельницький перебував у татар. У цей час польське військо вторглося в Україну із заходу, а з півночі рушив з великими силами ли­товський гетьман Радзивілл. 17 вересня 1651 р. під Білою Церквою було підписано принизливу для Ук­раїни угоду, що обмежувала територию та кількість козацтва, примушувала селян виконувати свої по­винності. Селяни почали масово покидати Правобе­режну Україну та оселятися на Слобожанщині. В народі зріло невдоволення політикою гетьмана, яке ще й підігрівалося ворогами Богдана. Хмельниць­кий розумів, що власноруч Україна не спроможна перемогти, бо сили народу виснажувалися. Конче потрібні були союзники, але не такі ненадійні, як татари. Хмельницький зондував грунт з метою знай­ти союзників у Туреччині, Семиградськім князівстві (Молдові) та Швеції. Однак всі спроби виявилися невдалими.

Богдан Хмельницький з полками (позначені булавами). Малюнок 18 століття

Тоді він спрямував свій погляд на Москву та напи­сав цареві листа про те, що поляки кинули своє військо на Україну для наруги над православною вірою, а турецький султан пропонує козакам перей­ти у турецьке підданство. У цих умовах Україна має лише один вихід, щоб зберегти віру та звичаї наро­ду — союз з Московією. Земський собор 1 жовтня 1653 року задовольнив прохання гетьмана про злу- ку з Москвою. 8 січня 1654 року Переяславська Ра­да ухвалила приєднання України до Московії на та­ких умовах: Україна зберігає всі свої колишні по­рядки й самоврядування; гетьман зберігає право на міжнародні відносини; кількість козацтва збіль­шується до 60000; всі українські стани зберігають за собою свої давні права та вольності. Гетьманський уряд зобов'язався сплачувати цареві чималі подат­ки. Цар, із свого боку, обіцяв захищати Україну від польської експансії.

Козацька старшина та духівництво не дуже охоче ставилися до ідеї приєднання й у багатьох випадках відмовлялися присягати московському цареві.

Навесні 1654 року цар Олексій Михайлович оголо­сив Польщі війну. Його війська захопили Могилів, Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ, Мінськ, Ковель та Вільно. У цей же час шведський король Карл X по­чав війну з Польщею й захопив Познань, Варшаву та Краків. Хмельницький вступив до Галичини й

Волині. Польща опинилася на краю загибелі. Ко­роль Ян Казимир втік до Силезії й просив Хмель­ницького не допустити знищення Речі Посполитої. Гетьман на це відповів, що це можливо лише при умові, що Польща проголосить усю Русь (тобто Ук­раїну) вільною, та це було неможливо при існуючій у Польщі суспільній системі. Однак королеві вдало­ся схилити до миру московського царя і у 1656 році у Вільні було підписано мирний договір, що не вра­ховував інтереси України. Знов-таки Хмельницький не зумів зорієнтуватися у обставинах, а може не зміг переконати козацтво у необхідності відійти від злуки з Москвою; коливання між Москвою та Польщею та ще й періодичні союзи з татарами, що завжди по­рушили угоди, кидали напризволяще козаків та гна­ли у неволю мирних мешканців союзного краю не надавали престижу Хмельницькому. Усі його дипло­матичні зусилля та багаторічна збройна боротьба за інтереси України не мали плідних наслідків: май­бутнє Батьківщини вимальовувалося досить сумним.

У 1657 році Хмельницький зробив останню спробу виправити становище: він уклав таємний договір зі шведським королем Карлом X та семиградським князем Ракочієм про переділ Польщі. У разі успіху Україна була б визнана незалежною від Польщі су­веренною державою. Але поляки довідалися про цей союз та повідомили про нього московського царя, який зажадав від Хмельницького, щоб він негайно відмовився від цього заходу. Це змусило союзників зректися свого плану.

За два місяці до смерті Богдан скликав у Чигирині козацьку раду з метою обрання нового гетьмана. Ко­заки зробили невдалий вибір, обравши наступником Богдана його сина Юрія. Богдан, керуючись суто батьківськими почуттями, затвердив цей вибір, хоча й розумів нездатність сина до такої посади.

Помер Богдан 6 серпня 1657 року і був похований у Суботові у церкві, яку спорудив. У 1664 році польський воєвода спустошив чигиринське старост­во, спалив Суботів і звелів викинути з домовини кістки славетного гетьмана. Та “мертві сраму не ймуть”. Богдан Хмельницький залишився у пам'яті українців, поляків, росіян як великий військовий та політичний діяч, від якого значною мірою неоднора­зово залежали історичні долі цих народів.

Отже, Юрій наслідував своєму батькові. Але не­досвідчений юнак не був готовий правити козацькою державою у такий відповідальний момент історії, коли українське суспільство ще не було досить сформоване, а пристрасті навколо України зроста­ли. Тому незабаром гетьманом було обрано Виговсь- кого, який розпочав війну з Москвою. Спочатку йо­му щастило, але кошовий Сірко із запорожцями вда­рив на Крим і цим змусив союзників Виговського — татар покинути його. Поширювані недоброзичливи­ми до Виговського людьми чутки, нібито він бажає запродати Україну полякам, відвернули від гетьма­на людей. Почалося антипольське повстання у війську, яке підбурювала промосковська партія з се­редовища старшини.

У 1659 році військо проголосило гетьманом Юрія Хмельницького й послало до Виговського вимогу покласти булаву, що той і зробив. Трубецькой, що тепер повернувся в Україну з новим військом, на­поліг на тому, щоб молодий гетьман прибув до ньо­го для перегляду статей Переяславської угоди. Мос­ковський воєвода скликав раду з представників лівобічних полків, що були вороже настроєні до старшини, й привів з собою на раду велике військо.

Прапор Богдана Хмельницького. Абревіатура: Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, его королівської милості.

Наляканий московськими погрозами, Юрій підписав невигідний варіант статей, за якими московські війська розташовувалися в усіх великих містах Ук­раїни, а козакам заборонялося вести війни та прово­дити зовнішні відносини, а також обирати гетьмана та старшину без дозволу царя. Це було, по суті, по­вне занедбання завоювань Богдана Хмельницького. Юрій та козацька старшина затаїли гнів і злість на Москву, і коли у 1660 році вибухнула війна між Польщею та Москвою й царські війська потрапили у скрутне становище, Ю. Хмельницький почав пере­говори з поляками та погодився повернути Україну до складу Речі Посполитої. Та лівобережна старши­на не пішла за гетьманом й обрала собі нового геть­мана — Якова Сомка.

Україна розділилася на дві окремі (польську та московську) частини, кожна зі своїм гетьманом. У січні 1663 року Хмельницький послухався поради свого родича П. Тетері та склав булаву і пішов до монастиря, а гетьманом став Тетеря, що був цілком лояльним до поляків. Останні почали мститися ко­закам за приниження, що вони відчули під час пере­мог Богдана Хмельницького. Було страчено Ви- говського, Ю. Хмельницького кинули до в'язниці. Після звільнення Юрій брав участь у поході на та­тар, потрапив у полон і його було відвезено до Стамбулу, де він пробув за гратами шість років.

Дії поляків викликали загальну ненависть, а Тете­ря втратив підтримку не тільки простого народу Ук­раїни, але й старшини, внаслідок чого він зрікся ге­тьманства й втік до Польщі. Гетьманом став П. До­рошенко, який мало не розбудував соборну Україну, але через тісни зв'язки з Туреччиною по­малу став втрачати популярність і все закінчилося тим, що народ і старшина відвернулися від нього; у вересні 1676 року він зложив клейноди перед військом і вони були передані Самойловичу.

Т. Шевченко. Смерть Богдана Хмельницького (1836–1837)

Турецький уряд, довідавшись про капітуляцію До­рошенка, вирішив знову поставити гетьманом Ю. Хмельницького. Влітку 1677 року турецькі вій­ська прийшли з Юрієм в Україну, але вимушені бу­ли відійти під тиском Ромодановського та Самойловича. Наступного року турки почали вимагати від Москви, щоб вона відмовилася від Правобережної України. У середині 1678 року турки знову прийш­ли в Україну, захопили Чигирин і поставили гетьма­ном Хмельниченка. Але останній не зміг упоратися з проблемами, і турки у 1681 році відкликали його з України та незабаром стратили.

На жаль, молодший Хмельницький нічого не отри­мав у спадщину від батька, окрім прізвища та родо­вого герба. Він був неврівноваженою, нерішучою людиною, що легко піддавалася сторонньому впли­ву і різним емоціям, людиною, що була нездатна ви­конувати обов'язки гетьмана у той вирішальний для України час.