Іван Виговський

Іван Виговський

1657-1659

Іван Остапович Лучич-Виговський народився у се­лі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства у родині, що мала глибоке українське коріння, і хо­ча свого часу отримала польське шляхетство, але зберегла православну віру. Іван отримав добру освіту, що дозво­лило йому почати писарську кар'єру в Луцьку у 1626 — 1640 роках, а потім продовжити її у місько­му суді м. Києва, де він добре ознайомився з правом Речі Посполитої. Згодом він вступив писарем на службу до польського коронного комісара, що фак­тично правив Україною. Там він познайомився з чи­гиринським сотником Богданом Хмельницьким.

---

Дітям про Виговського

---

Виговський загубив якісь важливі документи ко­місара й за це його було засуджено до страти. Але завдяки зв'язкам у вищому світі Івану пощастило уникнути кари і його було лише відіслано до війська коронного гетьмана Потоцького. Під час битви під Жовтими Водами Виговський потрапив у полон до татар, звідки його у 1648 році врятував Хмельниць­кий, вимінявши Івана на коня. Хмельницький зро­бив Виговського писарем при собі, а два роки по то­му він стає генеральним писарем. Виговський мав чималий вплив на Богдана Хмельницького, неодно­разово стримував його поривчатість і намагався по­годити відносини Речі Посполитої з козаками. Од­ночасно Виговський вів подвійну гру, пересилаючи копії листів, що Хмельницький отримував від ту­рецького султана, кримського хана, сілістрійського паші та гетьманів Потоцького й Радзивілла, до мос­ковського царя.

Перед смертю Богдан Хмельницький вирішив зро­бити своїм наступником сина Юрія. Він довідався, що частина козацької старшини бажає бачити гетьманом Виговського, і тому звелів схопити останнього та закути у кайдани. Тільки після того, як Виговсь­кий пообіцяв підтримати Юрія на вибо­рах нового гетьмана, Хмельницький йо­го звільнив.

Після смерті Богдана Хмельницько­го старшина почала виявляти невдово­лення політикою молодого Хмельниченка. Скориставшись з цього, Виговський порадив Юрію зректися булави, що той і зробив 24 серпня 1657 року на ко­зацькій раді у Чигирині. Наказним геть­маном було призначено Виговського. На козацькій раді у Корсуні, а потім у Пе­реяславі його було затверджено гетьма­ном. Рада звернулася до царя з прохан­ням схвалити вибори й гарантувати ко­зацькі вольності.

Герб Івана Виговського

Родина Лучичів-Виговських користувалася старовинним польським гербом “Хабданк” з одміною. Основою цього варіанту гер­ба був срібний щит, на якому зображено дві чорні крокви з підрізаними кінцями, складені разом вер­хівками додолу на зразок літери На щиті був розміщений лицарський шолом зі шляхетською ко­роною та чорно-білим наметом.

Батько майбутнього гетьмана служив у митрополи­та Петра Могили, дядько Василь був овруцьким полковником

Отримавши булаву, Виговський од­разу увійшов у таємні відносини з кримським ханом та королем Казимиром з метою виходу з-під влади московсько­го царя та утворення Руського (тобто Українського) князівства. Зазначимо, що після смерті Богдана Хмельницького цар почав рішучий наступ на права й привілеї автономної України, маючи на меті не тільки обмежити, але й зовсім ліквідувати цю авто­номію. Розуміючи наміри царя, київський воєвода Бутурлін вимагав, щоб українська церква підкори­лася московському патриархату, а гетьман поїхав до Москви на затвердження й поклін царю. На Ук­раїну прийшли московські воєводи та гарнізони. Все це вимагало якоїсь протидії. Проводячи у стосунках з Московією очікувальну політику, Виговський по­чинає зближатися із Польщею. Ворог Виговського, полтавський полковник Мартин Пушкар, довідав­шись про таємні відносини гетьмана з Польщею, надсилає про це звістку цареві. Поляки не відмовля­ються від своїх намірів щодо відокремлення Ук­раїни від Москви, та Виговський погоджувався на це лише за умови, що його підтримають татари.

16 вересня 1658 року у Гадячі Виговський підписав трактат, за яким Україна мала укласти союз із Польським королівством та великим князівством Литовським як велике князівство Руське. Входячи у вищезазначену унію, Україна забезпечувала собі по­вне внутрішнє самоврядування, отримувала право мати свою скарбницю, військо, монету, суди, дер­жавні установи, тощо. На території Речі Посполитої мала бути скасована церковна унія, відновлювалися церковні суди, було обіцяно повернути усе конфіс­коване церковне майно. Передбачався широкий роз­виток освіти та української культури, гарантувалися свободи друку й слова та відкриття друкарень. Геть­ману надавалося право прохати короля надавати шляхетські привілеї козакам та міщанам. Одначе, у трактаті був відсутній пункт про ставлення поміщи­ків та шляхти до тих, хто мешкав на їхніх землях.

Після Гадяча Виговський використав військо для приборкання міжусобиць та різних соціальних екс­цесів. У першу чергу він спрямовує наймані поль­ські, німецькі й волошські полки та союзників-татар проти свого ворога Пушкаря й під Полтавою пере­магає його. Сам Пушкар гине під час битви. Пере­можці, на жаль, спустошують Полтаву.

печатка Виговського:

Гетьман своїми універсалами закликає народ виг­нати московських воєвод з України й вирушає до Києва з метою вибити з міста воєводу Шереметьєва. Але взяти Київ йому не вдалося. Князь Трубецькой, що був на чолі московського війська, звернувся до козацької ради з вимогою навести лад. Він закликав український народ виступити проти гетьмана. Виговський, у свою чергу, пояснював в універсалі не­обхідність розірвати злуку з Москвою та приєднати­ся до Польщі. Тоді Трубецькой перейшов до більш рішучих дій і спрямував війська в Україну. Проте 17 липня 1659 року у битві на річці Соснівці під Ко­нотопом московське військо було розгромлене, а воєводу князя Пожарського — вбито.

До Варшави на сейм приїхала генеральна старши­на та знатні козаки на чолі з прибічником Виговського Юрієм Немиричем, що користувався неабия­ким авторитетом завдяки своїй європейській освіті. Немирич заявив про готовність України до злуки із Польщею, але умови прийняття підданства польсь­кого короля були шляхті не до вподоби. Негативно ставилися до угоди й прості козаки та селяни. Зро­зуміло, що вороги гетьмана скористалися з цього. Прибічники Пушкаря попросили допомоги у Тру- бецького. На милість московському війську здають­ся Переяслав, Батурин, Новгород-Сіверський та інші міста. Рада, яку Виговський скликав біля Гер- манівки, звинуватила гетьмана у спустошенні країни татарами. Почалися чвари та бійки. Виговський лед­ве втік. У Брацлаві він зібрав “чорну раду”, на якій передав булаву Ю. Хмельницькому. Останній під­писав з московськими послами нові угоди, що істот­но обмежували переяславські статті. Виговського було оголошено зрадником, і він вимушений був- втекти у Польщу. Але Шереметьев вирішив не зупи­нятися ні перед чим: він вторгся у Польщу й розбив військо Виговського. Та останній не визнав поразки і приєднався до поляків у битві під Чудновом, де Шереметьев зазнав цілковитої поразки. Король при­значив Виговського державним сенатором та київсь­ким воєводою.

Виговський намагається виступати у ролі посеред­ника між Польщею та козаччиною. У 1660 році він підтримав обраного після Ю. Хмельницького геть­мана Павла Тетерю, закликаючи народ до спокою. Проте в Україні і далі було неспокійно: на Брацлавщині спалахнуло повстання проти шляхти, за геть­манську булаву сперечалися Тетеря та Брюховецький. Цим скористався Виговський. Він налагодив відносини із Запорожжям, і частина запорожців під­тримала його та назвала гетьманом. Все це не дуже сподобалося Польщі. Виговського було звинувачено у заколоті проти інтересів Польщі; за наказом Чарнецького його було ув'язнено та 16 березня 1664 ро­ку страчено (цілком можливо, що й безпідставно).